Український художник, реставратор Національного заповідника «Софія Київська» Леонід КОЛОДНИЦЬКИЙ

«Художники мають продаватися, виставлятися, заробляти своїм мистецтвом. На жаль, арт-ринок у нас відсутній, а чиновники далекі від розуміння того, наскільки культура напряму пов’язана із загальним розвитком і впливає на все в країні. Не розуміють, але хоча б вже просто не заважали!»

Леонід Колодницький починав свій творчий шлях, коли панівним дискурсом в мистецтві був соцреалізм, а дуже сильний брак інформації гальмував творчий пошук. В цьому відношенні все дуже змінилося, зараз світ відкритий і насичений. Можна, не виходячи з дому, зайти в Musеe d'Orsay, Metropolitan Museum of Art чи в Лондонську національну галерею. При цьому ми продовжуємо жити в країні, де художники через відсутність арт-ринку виживають самотужки, а державна культурна політика влаштована таким хитрим чином, що багато років існує паралельно і перпендикулярно не тільки мистецьким і культурним реаліям. Ти її не бачиш, але вона десь є. Леонід заробляє на життя реставрацією, а як художник ніколи не зупиняється, постійно шукаючи нових форм і сенсів, бо культура, вважає, – це невпинний розвиток. Ще він дуже іронічний, стриманий, неговіркий, змістовний, але лаконічний. Як, власне, і його живопис. Тому, якщо ви бачите роботу Колодницького «Хаотичні плями, які не несуть в собі інформації та не мають ніякого сенсу», не вірте на слово. 

«В радянські часи вищу освіту отримати було важко. Великі конкурси, все було розтягнуто в часі… Тоді шлях художника – це художня школа, училище, інститут. Зараз захотів бути художником – і ти вже художник!»

- Ви народились на Житомирщині.  Стати художником мріяли з дитинства?

- Мабуть, з дитинства. Правда, умови були зовсім не ті, що надихають і спонукають до мистецтва. Перші картини, які я бачив, – «Мішки в лєсу» та «Альонушка» в батьківському будинку…

- В художню школу ходили?

- Там художньої школи не було, в старших класах брав приватні уроки у професійного художника, він показав мені основи малюнка. Перша спроба поступити в художнє училище була після армії. В Києві я не поступив в художньо-промисловий технікум (зараз — імені Бойчука). Рік пропрацював в Житомирському художньому фонді підсобним робітником.

- Чим займалися?

- Грунтування полотен, столярка, планшети… Це був виробничий комбінат, де я вперше долучився до художнього життя. Купив собі перші фарби, етюдник, почав потроху малювати. Через рік поступив в Брянське художнє училище на відділення – «художник-оформлювач».

- Художник-оформлювач – дуже популярна професія того часу.

- Так. На той час це була вершина моїх амбіцій. По закінченні рік працював в Театрі юного глядача декоратором. Поступив в Харківський художній інститут на відділення монументально-декоративного живопису. В радянські часи вищу освіту отримати важко було. Великі конкурси… Тоді шлях художника – художня школа, художнє училище, художній інститут. Зараз все спрощено. Захотів бути художником – і ти вже художник!

- На ваш погляд, вся ця освіта дала вам щось змістовне і корисне?

- Ну звичайно, я чомусь навчився. Але все це було дуже розтягнуто в часі. Навчання було як самоціль. Тепер розумію, що було багато зайвого.

- Який мистецький напрямок вам був більш близький з самого початку?

- З самого початку — більше декоративний напрямок, бо це передбачало художнє оформлення. В інституті викладали монументально-декоративний розпис, академічний малюнок ставав вже неактуальним. Більш цікавим було узагальнення, стилізація, спрощення форм… Академічна освіта зберігалася, але ми прагнули сучасних засобів вираження.  Навіть була історія після третього курсу в Харківському інституті, коли ми запротестували і звернулися до дирекції з вимогою змінити підхід до викладання живопису і малюнку. Ми знайшли гарних художників, які погодились бути у нас викладачами, і їх взяли на роботу. Це відомі Віталій Куліков та Євген Биков.

- Тобто керівництво інституту задовольнило ваші вимоги. Оце демократія!

- Так. Просто академічний малюнок на той час вже не відповіда нашим прагненням. І на третьому-четвертому курсі ми від нього відійшли.   В 1992-му я переїхав до Києва. Нові друзі. Нове життя. 90-ті – цікаві часи, хоча і важкі, треба було якось заробляти...

«Реставрація — це чітке дотримання правил, методики. І в цьому я — дотошний педант. В мистецтві все інакше» 

- А чим підробляли? Як художник-оформлювач?

- Ні. На той час такої професії вже не існувало. Живопис продавався погано. Був столяром, сторожем, помічником автомеханіка. Трошки пізніше став працювати на стінах, займався реставрацією церкви Миколи Притиска на Подолі. З 2007 року працюю реставратором в Національному заповіднику «Софія Київська». 

- Досвід реставратора на вас як на художника вплинув? Чи реставрація — це зовсім інший світ?

- Це два паралельних світи, які не стикаються. Реставрація — це чітке дотримання правил, методики. І в цьому я — дотошний педант. В мистецтві все інакше. 

- Я десь прочитала, що ви – абстрактний експресіоніст.   

- Ну так, це абстрактний живопис. Хоча я не люблю і уникаю цих термінів. 

- Чим саме ви займаєтесь в «Софії»?      

- В мене дві кваліфікації. Реставрація графіки і настінний олійний живопис, фреска та мозаїка.

- Ця робота — ваш основний заробіток, як я розумію.

- Так, я живу на музейну зарплату. 

- Що саме ви зараз реставруєте?

- Північну частину трансепту. Там живопис XIX століття, який ще з радянських часів був зафарбований. Відреставрований, але зафарбований. Тоді була така політика — приховувати олійний живопис, який начебто заважає сприйняттю давніх фресок та мозаїки. Тому олійні розписи XIX-го століття зафарбовували нейтральним фоном. Ми ці розписи зараз розкриваємо. До Софійського заповідника, до речі, відносяться і Золоті ворота, і Андріївська церква, і Кирилівська церква. Ми там теж час від часу працюємо. Судакська фортеця — теж частина нашого заповідника.

- Це та, яка Генуезька? Важко уявити, що там зараз. А що ви думаєте про Київ, як мистецький простір? 

- Я живу на Лівому березі, і в плані архітектури – це просто жах, який кидається в очі на кожному кроці. На правому березі, звичайно, більш цікаво. Але хаотична забудова — це проблема всього міста. Ну, і наприклад, такі елементарні речі, як вуличні ліхтарі. Здавалося, що може бути простіше? Навіть за радянських часів ліхтарі були високі, красиві, а зараз якісь обрубки. Це все — брак культури. І саме через це ми маємо такі потворні будинки…

- В яких люди іноді проводять все життя. 

- В мене донька мешкає в Німеччині. І коли я приїжджаю, не виникає питань, куди піти. Вона знає, що я люблю виставки, музеї, а там в самому маленькому містечку завжди є два-три цікавих музеї. Трошки більше місто – завжди є музей сучасного мистецтва. 

- Прям, як у нас! Перша виставка у вас коли була в Києві?

- Точно не пам"ятаю. Десь на початку 2000-х. Невеликі виставки в маленьких залах… Галерея «Ірена»… Була персональна виставка, яку проводив фонд «Касталія» Семена Глузмана, на території психіатричної лікарні. Там була галерея «Касталія».

- За кордоном ви виставлялися?  

- Персональних не було, тільки групові. Для того, щоб виставлятися за кордоном, треба бути мобільним та активним, а я в цьому відношенні ледачий. Це ще радянське виховання – ти прив’язаний до своєї території, а все інше — наче не для тебе.

«Ми, молоді, прагнули чогось іншого, шукали нових форм, а соцреалізм – це був відстій, навіть до хороших художників іноді зверхньо ставилися, хоча хороших художників було багато»

- До речі, про радянське виховання. Соцреалізм на вас якось вплинув? Ви ж коли починали, це був панівний художній стиль і метод?

- Так. Але ми, молоді, прагнули чогось іншого, шукали нових форм, а соцреалізм – це був відстій, навіть до хороших художників іноді зверхньо ставилися, хоча хороших художників було багато. Соцреалізм не вплинув, вплинули особистості. 

- Хто саме?

- Був такий Вудон Баклицький. Відомий художник, андеграундний, культовий, скандальний персонаж. Всі мої нові друзі з ним дружили. Я не був з ним особисто знайомий, бо він помер в 1992 році, коли я тільки переїхав до Києва. Дуже потужне мистецтво. 

- А як стосовно впливу старих майстрів? Брейгель, Рембрандт, Дюрер?

- Ну звичайно, всі ми любимо класичне мистецтво. Я люблю музеї, постійно дивлюся, цікавлюся. Але прямий вплив – це більш сучасне мистецтво, постмодернізм.

- Кубізм?

- Так, Пікассо – дуже потужна особистість, один із моїх улюблених митців. Його енергетика мені близька. Матісс. В радянські часи до нас доходили якісь краплі, ковтки, дуже мало було сучасного мистецтва і мистецтва взагалі. Вже після розвалу СРСР з’явилися публікації, каталоги, і це мало певний вплив. В Києві був Французький культурний центр, з прекрасною бібліотекою, і я там пропадав. Друзі жартували, що Льоня змінює свій стиль по мірі отримання нової інформації і надходження нових каталогів. Хочеться бути актуальним, робити щось нове. А до певного часу дуже не вистачало інформації.

- Зараз ви входите до якоїсь спільноти чи самі по собі?

- Я – член спільноти «Нагірна, 22». Це культурний кластер, відомий і в Україні, і за кордоном. Близько 200 художників. Значна частина з них орендують майстерні в колишньому Інституті автоматики. Зараз є певні проблеми з орендою, нові власники намагаються нас виселити, а ми намагаємось зберегти цей осередок. Поки не зрозуміло, чим все закінчиться. Може, вдасться відстояти, люди в нас активні. Ведуться перемовини, ситуація виноситься назагал, власники обіцяли начебто все узгодити, але складається враження, що вони просто затягують час.  Тут, до речі, було два прильоти – пошкодило стіну і дах. Повилітали вікна, художники зібрали гроші і вставили вікна за власний кошт. Тому зараз просто обурені цією ситуацією з орендою.  Майстерня для художника – це вкрай важливо. А держава трохи не розуміє всіх цих речей, важливості культури і її впливу на свідомість суспільства.

 - Нерозуміння державою певних речей, пов’язаних з культурою, – це ж наша давня проблема. 

- Сьогодні вранці прочитав новину, що Ірландія в цьому році започатковує базовий дохід для митців – музикантів, письменників, художників, акторів... Тобто буде платити їм щомісячну зарплату.

- Хіба художник не має бути голодним?

-  Ну, це, звісно, штамп. Художники не повинні бути голодними. Вони мають виставлятися, продаватися, заробляти своїм мистецтвом.   На жаль, наші культурні інституції недорозвинуті, арт-ринок у нас відсутній… А чиновники далекі від розуміння того, наскільки культура напряму пов’язана з загальним розвитком і впливає на все: світогляд, добробут, заможність країни… Тому у нас і навколишній світ такий, така архітектура і все інше. Не розуміють, але хоча б вже просто не заважали!

«Оскільки ми відірвані від світового контексту, у нас більший простір для пошуку. Звичайні речі для інших ми часто бачимо, ніби в перший раз. В цьому є свої переваги»

- Ми живемо в найважчі часи для України. Війна якось впливає на ваше мистецьке світосприйняття?

- Звичайно. І вплив тут прямий. Мій живопис став більш жорстким і агресивним, хоча я і намагаюсь уникати теми війни, як і будь якого явного наративу.

- Чи може художник бути поза політикою? Це ж дуже популярний меседж в деяких колах – «мистецтво поза політикою».

- Встаю вранці — читаю новини, лягаю спати – читаю новини. Поза політикою бути не вийде, бо вона впливає на все наше життя, і кожного стосується безпосередньо. І як би ти не ховав голову в пісок, це все одно тебе знайде.

- Як взагалі ви працюєте? Чекаєте натхнення чи приходите кожен день в майстерню за якимось розкладом?

- Натхнення – штука хитка і ненадійна, і переважно професійні художники ставляться до цього іронічно.  Малюю ескіз на планшеті або декілька ескізів, редагую, вибираю вдалі і цікаві, приходжу в майстерню, переношу рисунок на полотно і пишу. Працюю швидко. Бувати кожний день в майстерні не виходить, бо моя основна робота – в «Софії». Але цього вистачає, щоб більш менш плідно працювати.

- Сучасне мистецтво весь час потерпає від критики, іноді дуже жорсткої. Є думка, що це взагалі глухий кут, що все важливе і геніальне в світовому мистецтві вже відбулося, і нема чого чекати. А нинішні митці просто заробляють, як можуть.

- Все складно. Всього багато. Багато шлаку. Але й багато цікавих проектів і робіт. До того ж, оскільки ми відірвані від світового контексту, у нас більший простір для пошуку. Деякі речі, звичайні для інших, ми часто бачимо, ніби в перший раз. В цьому є свої переваги. Мистецтво завжди в розвитку, який йде по спіралі, нове повертається до старого. В процесі змін весь час щось народжується. 

- За цьогорічним бієнале у Венеції слідкували?

- Цього року воно скандальне, вся ця ситуація з російським павільйоном, були протести…

- У нас же там досі нема павільйона.

- Так, немає, але українські художники беруть участь, показують цікаві проекти. Щоб мати свій павільйон, треба купити приміщення, а це великі кошти.

- Ви починали з фігуративного живопису, потім – відійшли. Як і від кольору.

- Предметний живопис був дуже умовним. Площини, узагальнення, контур... Працював з кольором, потім мені це стало нецікаво. Зараз роблю виключно монохромні картини. Чорне на білому, біле на чорному. Структура. Композиція.

- Тексти у ваших роботах надають додаткового виміру чи це такий мистецький жест?

- В мистецтві завжди дуже важливий контекст – навколишній світ, біографія художника, що передувало, що спонукало його робити саме так, а інакше. Текст у мене – більш формальний елемент, але він, звісно, підсвічує якісь сенси. Щось більше вдається, щось менше. Але в моєму випадку - це завжди пошук нової, іншої мови.

Юлія П’ятецька