Є два типи художників

Одні дуже серйозно ставляться до власної творчості. Буквально зберігають кожну роботу, кожен скетч. Машинально замальована за посиденьками в кав'ярні серветка лежить у них в окремій папці, а всі учбові експерименти підписані й пронумеровані. Такі художники, якщо торкаються своїх робіт, вдягають рукавички, щоб, не дай Боже, не лишити відбитки на безцінних шедеврах.

Як казала одна моя подруга: «Я зберігаю все, а мистецтвознавці потім розберуться».

Є інший тип — ті, що використовують полотна багато разів. Навіщо купувати нові, якщо можна просто зафарбувати старі? Такі митці звалюють власні творіння десь докупи й ніколи не пам"ятають, що саме там зберігається. А час від часу, переважно в процесі переїзду, просто викидають усе, що більше не подобається, цілими стосами.

Це, як ви вже, мабуть, здогадалися, я.

І в стосунках теж є два типи людей.

Одні бережуть свої досвіди на полицях пам"яті, наче в радянському серванті. Витирають пил, повертають потрібним боком. Кожен роман набуває в уяві таких людей глобальних масштабів. Кожна історія займає своє місце в літописі життя, і про неї не можна забувати, бо відвернути увагу від давньої драми означає загубити частину досвіду, втратити повноту власної біографії.

Інші ж навпаки — легко вступають у стосунки й відносно легко їх закінчують. Не вчаться на власних помилках, забувають місяці, а то й роки свого життя, бо то вже минуле діло, і про що тут ще говорити? Такі люди, легковажні, звісно, і висновків особливо не роблять. Зате й не носять із собою тягаря колишнього досвіду. Щоразу, як казав мій колишній чоловік, птиця-фенікс перероджується заново.

Це, як ви вже здогадалися, теж я.

Я не знаю, що краще.

Мені важко ставитися до всіх наслідків власної художньої діяльності надто серйозно. Я ж не лише митець, а ще й людина. У мене є невдалі роботи. У мене є просто сліди, які я залишаю власною рукою на випадкових поверхнях, бо малювати щось — це моя звичка.

У стосунках я теж щоразу ніби починаю спочатку. Можливо, це поверхневість. Але ж із кожною новою людиною виникає нова історія — як їх узагалі можна порівнювати?

Тому я й не вдягаю рукавичок, коли перебираю старі досвіди. То вже було колись. А зараз, звісно ж, усе буде геть інакше.

Усі найкращі роботи в мене попереду.

І всі найбільші любові також.

Нові й блискучі, наче черевики, щойно натерті полірувальним кремом.

ПОЛІНА ВЕРБИЦЬКА, художниця та есеїстка