Авторство

Найдовший у світі роман — «Історія дівчат Вівіан у тому, що відоме як Царство Нереального, про гландеко-ангеліанську бурю війни, викликану повстанням дітей-рабів» — складається з 15 000 сторінок тексту та химерних багатофігурних графічних робіт.

Його автор — Генрі Дарджер. Все життя він працював прибиральником у лікарні. Коли наприкінці життя він більше вже не міг сам себе обслуговувати, сусіди влаштували його до будинку для літніх людей. Його лендлорд зайнявся прибиранням у колишній кімнаті — і знайшов там тисячі сторінок тексту та сотні малюнків, як малих, так і величезних.

На питання, що з цим усім робити, Генрі відповів: викинути.

На щастя, господар будинку сам займався мистецтвом і цінність робіт зрозумів. Тому про них відомо і нам. (Цікаво, скільки таких історій ми ніколи не почуємо просто тому, що поруч з автором не було потрібної людини.)

Дарджер працював над своїм художнім проектом близько 50 років — поки міг.
І ніхто навколо про це не знав.

Мені іноді хочеться запитати художників: якщо прибрати ідентичність — тобто все те, що робить тебе цікавим (а митець — це доволі привабливий образ, який до того ж усе на світі виправдовує) — чи будеш ти продовжувати робити те, що робиш?

Якщо прибрати надію на комерційний успіх, розрахунок на визнання чи сподівання на безсмертя — одну з найспокусливіших перспектив мистецької діяльності — чи будеш ти займатися тим самим, що і зараз?

Радикальна відмова від можливості інтегрувати своє мистецтво у загальне культурне поле, звісно, не гарантує якості цих творів. Але занадто активне бажання визнання цю якість зазвичай занижує.

Дарджер майже не датував свої роботи. Він десятиріччями працював у своїй кімнаті в Чикаго і для своїх складних багатофігурних композицій часто використовував колажні техніки. Зображення людей, вирізані з журналів та рекламних упаковок, які він знаходив на смітнику. Збільшував, дублював, обводив та розфарбовував — таким чином Дарджер, що не мав жодної художньої освіти, зміг робити свої картини переконливими.

Тому дослідники, коли намагаються зрозуміти період створення певної роботи — а Дарджер творив понад пів століття — часто просто шукають джерела зображень і період, коли вони були поширені. Наприклад, дівчаток із реклами одягу чи популярних персонажів дитячої культури можна визначити за датою їх появи і таким чином приблизно вписати роботу в хронологію створення книги.

Дарджер не датував свої роботи, бо ніколи не думав про тих, хто буде їх дивитися чи читати. Тому пізніше мистецтвознавцям довелося досліджувати сміття — те, з чого значною мірою і були створені його роботи.

Я дивлюся на його композиції і думаю про скульптурні ансамблі пізнього середньовіччя. Вони часто не мають автора — принаймні його ім’я ніде не вказане. І саме тому мене так ніжно приваблюють ці надзвичайно працевмісні роботи: вони створені заради них самих і їх присутність не забруднена авторством. Вони ніби просто є.

Іноді я думаю, як обурюються покупці моїх робіт, коли я забуваю їх підписати. Я пишу своє ім’я на зворотному боці листка — але кожного разу питаю себе: для кого я це роблю?

І можу точно відповісти: не для себе.

ПОЛІНА ВЕРБИЦЬКА, художниця та есеїстка