Київ як особливий настрій підсвідомості

Немає і не було іншого художника, для якого День Києва був не просто святом, а мав сакральний сенс, відомий лише йому самому. Він грав у складну гру з реальністю, зі свідомим і підсвідомим, взаємодіяв із глядачами, яких сміливо перетворив із поціновувачів мистецтва та завсідників виставкових залів на випадкових перехожих.

Валентина Бердник-Сокоринська
З оповідання «Три спогади про Федора «Фрипулію»»

Весна. День Києва.

Посеред Андріївського узвозу височіє велетенське крісло, а на ньому возсідає царствена особа. Королівська мантія, змайстрована з усього, що знайдено на смітниках. І ще й грає на сопілці. Звісно, це Федір «Фрипулія».

Люди товпляться довкола, дивуючись Радісному Художнику — художнику щирості, доброму чарівнику, який прагне зачарувати всіх і віддати все, чим багатий. А багатство його — Творення.

Вирішивши вийти за межі художника з пензлем у руці, Федір Тетянич обрав незвичний і малознайомий широкому загалу жанр — мистецтво дії, перформанс.

У кращому разі його сприймали як людину у футуристичному одязі, що голосно декламує власні вірші та концепції. Іноді ж Федір дозволяв собі хепенінги на межі зрозумілого, обираючи для цього найнесподіваніші місця і час.

Василь Цаголов

Це було на початку 90-х. Уже не пам’ятаю, що я робив так рано на Бессарабському ринку — десь сьома чи восьма ранку. Заходжу — нікого немає, лише стенд із бананами, ананасами та іншими «колоніальними» ласощами.

Озираюся — сидить Тетянич. Посмішка, така задоволена життям людина. Біля нього розстелена скатертина, а на ній щось викладене жменьками — ніби на продаж.

Підходжу ближче — а це навіть не жмені. По п’ять зернят гречки, рису, якогось насіння. Мікрожмені. Дуже дрібно.

Я одразу зрозумів, що це перформанс. Але наскільки круто: без глядачів, без журналістів, без камер. Він робить це ні для кого. Це рівень. Він перевершив сам себе.

Дуже шкода, що він так рано пішов. Це був художник світового рівня. Ще трохи — і його б хотіли бачити на всіх бієнале.

Ілля Чичкан

Уперше я побачив Тетянича ще підлітком. Батько взяв мене на збори Спілки художників. Зазвичай це були нудні посиденьки з монотонними розмовами, тож я йшов без натхнення — швидше як покарання.

Стоїмо біля Будинку художника. І раптом з’являється людина в сріблястому костюмі, з короною з фольги, на величезних підборах із пружин. Усі замовкли.

Він підходить до людей, дістає жменю копійок і починає їх розкидати, ніби засівати, вигукуючи: «Люди, це вам!»

Це кінець 70-х. Люди розгублені, не розуміють, як реагувати. Я бачив у їхніх очах справжній мистецький шок.

Я запитав батька: «Хто це? Він що, художник?» Батько помовчав і відповів: «Це Федір. Так, він художник».

Тоді я вперше зрозумів, що бути художником може бути неймовірно цікаво.

Пізніше, вже у 90-х, ми з Мартою Кузьмою прийшли до нього в майстерню на Круглоуніверситетській — домовлятися про виставку.

Ми розглядали його роботи і буквально впали в стан трансу від цих структур і патернів. У якийсь момент він сказав:

«Стоп. Пішли запускати космічний апарат».

Ми піднялися на дах. Там стояла велика конструкція з пап’є-маше. Він розповідав фантастичні речі — сенс губився, але впевненість була абсолютною.

І ми вірили, що зараз полетимо.

Максим Мамсіков

На початку 80-х День Києва був чи не єдиним днем, якого чекали як ковтка повітря. Свободи майже не було, але цього дня вона ніби трохи просочувалась у місто.

Ми поїхали до лунапарку біля Республіканського стадіону. Там був натовп — як на рок-концерті.

І раптом серед цього хаосу з’являється Тетянич. У дивному одязі, ніби з іншої планети. Люди реагували по-різному — сміялися, показували пальцем.

А він просто почав малювати.

У самому невідповідному місці. Пекельний пленер.

Я не міг відірвати погляду. Це було щось більше, ніж малювання. Це була свобода.

Богдан-Любомир Тетянич-Бублик

Для Федіра Тетянича День Києва був одним із найважливіших свят — моментом, коли Андріївський узвіз ставав ідеальною сценою.

Натовп перетворювався на аудиторію, а іноді — на учасників вистави. Тут він демонстрував свої костюми, інсталяції, імпровізовані інструменти, концепцію Біотехносфери.

Він буквально врізався у людський потік, вигукував «Фрипулья», читав маніфести, грав — і змушував людей прокидатися з повсякденного автоматизму.

Іноді з нічого виникала ціла локація — імпровізована сцена, де відбувалося дійство.

З дитинства пам’ятаю, як він вів нас із сестрою, перевдягався просто неба, і ми ставали частиною процесії — він як монарх, ми як свита.

Він наповнював простір святом. Свободою. Присутністю.

І це було справжнє мистецтво.

Матеріал надано BVU_GALLERY